Світло і початок?
Повіки й очі?
Мрії перші й дощик?
Чи, може, ранок – це зоря
Коли остання лишає небо
Й оку недосяжне вже сяйво ночі?
Можливо, пристрасті, коли замало?...
Та все ж, незнаючи що воно є таке,
Я прокидалася багато ранків
І сонцю, й небу усмішку несла...
Одного ранку лиш забула про життя,
Одного ранку краще б я не прокидалась...
Один змах віями...
Іще один. О!...Світло.
Розкрила очі змучені й надія:
«А може сон усе це?
А може все наснилось...
І зараз серце все ще є на місці,
І ті осколки, що так ранять душу –
Це гра жорстокая свідомості моєї?»
Та ця надія швидко каменем скотилась
І так нікчемно там внизу розбилась.
Усе вчорашнє миттю я згадала
І біль те серце знову розірвала.
Руками я торкнулася лиця:
«Невже, невже іще жива?»
Я вчора думала, що зовсім не засну,
Та біль і сльози так втомили тіло,
Що очі просто втомлено закрились...
Цей ранок був найгіршим у житті,
Бо день новий зустріла зі слізми...
(0)
