Я Поэт 24.ру Стихи о любви Публикация : стихи и рассказы - ............

				0,00

Тихий зимовий вечір… Вкутана в ковдру, вона сидить на підвіконні в своїй квартирі. В руках чашка гарячого ароматного зеленого чаю, але вона чомусь його не п ’ є… За вікном різнокольоровими вогнями грає місто. Воно вабить, кличе до себе, обіцяє розваги і насолоду, але вона чомусь не дивиться на нього… В кімнаті лунає тиха приємна музика. Це заспокоює, втішає, розважає, але вона чомусь не слухає її… Підлога навкруги заставлена свічками і квітами. Маленькі вогники мигкотять в темноті кімнати, створюють химерні тіні, відбиваються в дзеркалах… Легкий аромат квітів витає повсюди, наповнює повітря запахом весни… Але вона чомусь не звертає на це ніякої уваги… Вона лише ще щільніше закутується в м’яку ковдру і ще пильніше вдивляється в безкрає синє небо, на якому сяють мільйони тисяч зірок… В її погляді читається надія і безвихідь, сила і слабкість, любов і ненависть одночасно… З її небесно-блакитних очей котиться сльоза. Одна-єдина, прозора як кришталь, гірка як усі нещастя світу, сповнена болю і страждань сльоза… Вона не стирає її рукою, не злизує її з губ. Сьогодні вона має право бути не такою, як завжди, бути слабкою, беззахисною, бути тією, колишньою… Але це лише сьогодні бо сьогодні вечір пам’яті. Пам’яті всього того, що було три роки тому… Її погляд все ще спрямований в небеса, а думки линуть в дні, коли вона була найщасливішою…
Вона зустріла його навесні і він ніби приніс сяйво сонця в її дні. Він додав барв в її сірі будні, додав веселі мелодії в симфонію її життя. В ньому була вся її любов, вся її пристрасть, все її захоплення… Вони були щасливі. Не по-кіношному, а по-справжньому щасливі бо знайшли один одного. Дні пролітали і майбутнє здавалося безхмарним і таким приємним. Аж поки… Аж поки все не змінилося.
Коли їй зателефонували і сказали про те, що сталося, вона не могла повірити, що це правда. Здавалося, що доля заліпила їй такого ляпаса, що в неї потемніло в очах і підігнулися коліна. Він не зателефонував їй, вона мусила говорити з якимись чужими людьми, які її зовсім не знали, але співчували їй, ну або робили вигляд, що співчувають їй. Він покинув її, вона більше не була йому потрібна. Він пішов, пішов туди, звідки не повертаються, не телефонують, не пишуть. Він пішов у вічність…
Вона чомусь не плакала, не билася в істериці, не рвала на собі волосся… Вона просто раз і назавжди закрила двері. Двері в свою душу… Вона не могла дивитися на себе в дзеркало, бо він її ніколи більше не побачить, не могла чути свого голосу, бо він вже ніколи її не почує, не могла терпіти коли хтось її торкався, бо він ніколи більше не проведе ніжною рукою по її шкірі. Вона була сама не своя аж поки, одного разу не прийшла до тями стоячи на даху свого будинку за один крок від смерті. А вона так хотіла до нього… Просто хотіла до нього. Та він цього не хотів…
Тому вона змінилася, повністю і назавжди. Перефарбувала своє біляве волосся в чорний колір, змінила стиль одягу, парфуми, макіяж, стала сильною і дорослою. Вона тепер більше ніколи не плакала. Так само, як ніколи більше і не любила… І лише раз в рік, тихим зимовим вечором в річницю його смерті, вона розставляла по квартирі десятки свічок і букети тюльпанів – їх квітів, квітів, якими він всипав підлогу її квартири, вмикала його улюблену музику, заварювала зелений чай, який не могла терпіти, але який так любив він, і дивилася на небо в пошуках тієї єдиної зірки, зірки їх кохання…
Це був вечір, коли вона знову могла бути собою, тією беззахисною, закоханою до нестями дівчиною. Це був вечір – реквієм по коханню. Завтра вона знову буде сильною і недоступною, але це буде лише завтра. А сьогодні у них ще вся ніч попереду…
By Somebody thinks the Angel