і зникнути в нічній імлі.
Останній день в пітьмі пізнавши,
забути погляди німі.
Втекти від крику та насилля,
від побуту і бідноти,
від неймовірного уміння
вбивати, жерти ревучи.
Не вірити в пусті надії
і не чекати вже краси.
Дивитись, як вогонь жевріє,
пекельний той вогонь війни.
Зарубцювались старі рани
і вкрились інеєм серця,
вже не напишуться романи,
та очі дивляться мерця.
Народ не створений для раю;
театр, сценарій – це його,
брехню та маски він кохає,
статтю про це пише перо.
Ми не живем, ми лиш існуєм.
Ми дихаємо. А чому?
Навіщо велич цю цінуєм
і роботу даєм хвалу?
Нещасні, мертві кукли вуду!
Не розумієте ніщо.
По правилу й стереотипу
будуєте болю гніздо.
Розгром землі – це пастка грошей.
Комерція все виріша.
Модерн залишиться в облозі,
не чути плескоту струмка.
А в центрі – диявол, цар та ідол,
з залізним цепом у руках
тримає міцно рабів тихих,
раби – це ми, в його ногах.
Навіщо, Боже, нам ці муки?
Навіщо пекло на Землі?
І тягнуться до неба руки:
«Прости невігласів, прости!»
Як хочеться піти назавжди
і зникнути в нічній імлі.
Останній день в пітьмі пізнавши,
забути погляди німі.
(0)
