Що ріже серце аж до смерті,
Про очі карі та відверті,
І про болючу самоту.
Що то за думка, що у мить,
Все в шмаття рве і розбиває?
Що душу ріже й не пускає
До рідної душі летіть...
Темніє, сонце впало
І хмари в небі полягали
Цвірінькають лиш коники в траві.
Летить лелека, мов скажений,
Курличе, б'ється!.. а нема.
Вже яблуні ростуть зелені,
І листя жовтого чортма.
Нема коханої, лиш стріха
Пуста і чорна від золи.
Для газди то була потіха,
Та як давно це все було, коли?
Лиш сів, поправив пір'я в крилах
Й до ранку з вітром розмовляв...
"Вона у крилах лебединих;"
... у мить злетів й від болю в небо мчав.
Він плинув в небо,
А в думках лиш її очі... і печаль.
Чому ж я відлетів у даль?
Чого гадав тільки про себе?
"Та пізно вже усе вертати,
Навіщо її турбувати?
Їй добре там без мене жить,
А мені треба біль убить..."
З словами цими, мов Ікар,
Обпалений гарячими вогнями,
На землю камнем тяжким впав,
А поглядом летів за журавлями...
На вулицях було вже досить світло,
Злітали з клену листя у повітря.
Додому поверталася лелека
І лебідь із країв далеких
(0)
