Це почалось декілька місяців тому. Я закохався…. Банально звучить але воно дійсно так.
По моєму тілу пройшлась іскра любові, по ньому продув легкий, духмяний, солодкий подих весни, та згодомвсе це перейшло в пожежу……
Спалило воно мене до тла. Не залишилось нічого…..Душа побачивши пустоту в серці злякалась і бажала вирватись на волю…Я тримав Її!.. Обидві руки тримали її…Та вона прагнула туди, до світла— на волю!
А в серці темно…в серці пустота…там дуже холодно …там страшно…Душа просилась на волю…а я тримав…
Та зовсім скоро і маленькій місциночці, зовсім крихітній,саме там де ніхто ніколи не дивився— загорівся вогник…Ні ні, навіть не вогник а малесенька іскорка…Я її назвав надією.
Час від часу вона спалахувала….рідко але горіла...Вона жила! Душа пригледілась до малесенької іскорки такого ніжного, легкого як подих весни…і знову злякалась….Ні! Вона не переживе ще однієї пожежі…знову холод…переживати той смуток…Страх посилився в душі.
При кожному спалахуванні іскорки вона лякаючись, …бігла в ту місцинку ..ту крихітну місцинку в серці і намагалась вбити її — загасити її. Цея назвав недовірою.
Та коли я вдивлявся в душувона мені лагідно усміхалась і запевняла що все добре!...Іскорка з’явиться і вона розпалить вогонь, що зігріє холодне, відморожене серце….і нарешті все буде добре.І це я назвав брехнею.
Та зовсім недавно в душі з’явився вітер. Він почав вити, завивати…лякати душу….але вітер той був теплим,грів душу…та сильно вив та скиглив…жалібно скиглив та грів…інколи навіть обпалював душі руки, пальці, лице…..але душа терпіла, адже їй було тепло… Ми могли грітись в тому вітерці ….калічити і нівечити душу…І це я назвав спогади….
Та сьогодні душа не вгледіла іскорки…і вона перейшла в вогонь…все почало горіти, адже мені зателефонувала та яку я щиро і палко кохав…Вона прагнула зустрічі..
Душа горіла...Вона плакала…захлинаючись в сльозах вона благала не йти…Їй боляче…«не йди» лиш було чути в голові…І це я назвав розумом.
Та я не зупинився…а в серці пожежа…душа горіла…
І ось я стою під дощем…Чекаю…Її нема…
В серці вже все згоріло…Йшов дощ..
Душа вся скалічена, обгорівша лежала в тій маленькій місциночці… Вона стогнала…Їй боляче…
Та ось дощ став лити ще сильніше, і душі стало дуже холодно…душа злякалась.. Вона хотіла знайти теплий вітерець…Алевін ущух…його нема…
Душа мерзла разом з тілом…І раптом вона згадала про те цілюще світло, тепле світло, про те чого вона прагнула після пожежі.. — про волю!
Йшов дощ…Я сам замерз….Мої сили кудись зникли…я впав.. і з моїх рук вирвалась душа… я її не втримав…
І ось я бачу як вона усміхнена,скалічена летить до теплого, ніжного світла…
І це я назвав раєм…
Я лежав під дощем….я її не дочекався.. в голові гуло лиш одне слово… це слово означало всі драми, комедії,епопеї душі та серця… і слово це було — ЖИТТЯ.
(0)
