Скільки часу я не чула твого голосу, лише його відлуння, що лунае у голові, тисячами відголосків обпікаючи мозок, і не втекти від того відображення голосу, відтвореного моєю пам”яттю, не втекти від самої себе, туди де немае мене, думок про тебе, і цих клятих людських законів. Туди, де немае матерії як тіла, лиш душа- вільна, вона літає, збираючи свободу крилами, звільнюючись від кайданів кохання, що так сковали серце, а воно старається вирватись, б”еється словами до тебе з останніх сил...
Зірватись би у небо під краплями срібного вечірнього дощу, не відчуваючи холоду, болю, не чуючи звуку, лиш заспокійливу мелодію, наспівану зірками, і підкреслену басом вітру.
Десь між небом та землею знайти спокій, чи там, вище хмар шукати свою свободу.
Хочу стати невидимою, привидом, щоб прилинути в твої обійми, назавжди закриті для мене, п”яніти від твого запаху до втрати свідомості під силою умиротворення...
Хочу бути пташкою, віддаючи свій біль вітру, співати з ним вранці для тебе, хай не зрозумілою тобі мовою, та оспівати своє кохання, до відчуття голосу нитками твоєї душі, запускаючи механізм пам”яті що вертітиметеся дзигою по списаних і забутих сторінках минулого, призупиняючи хід, де солодкі миті розділяла я з тобою.
Включиш стару пісню про нещасне кохання, змахуючи запізнілу сльозу, переглянеш фото і запалиш цигарку....А потім знову колесо життя понесеться, уже не пускаючи іскор з спогадами про мене, а я у мріях все зігріватиму твою душу..
(1)
