Вони так довго були разом. Їхні серця билися в один такт, однаковий вдих і видих, частота моргання очей... усе ідентично. ЇЇ очі завжди загорялися яскравим блиском, коли вона бачила його чи чула його голос, який був таким незамінним, заспокійливим, ніжним... Його думки завжди губилися коли він бачив її посмішку, очі з наймовірним блиском, які вміли зазирати в саму душу, торкатися, ніби вустами, серця і зігрівати його темлом. Здавалося - це навіки. У цілому світі не знайти щасливіших за них. Чому ж так сталося, що зараз вони не разом? Вона - мрійниця, яка хоче жити у казці, щоб її щодня дивували, піклувалися про неї, хоче чогось що сама не знає, як капризна дитина... Він- кохає її, і сприймав як належне, ніби так має бути і буде завжди, і навіть в найстрашніших думках не припускав, що вона зможе піти. Навіщо? Щоб він повернув її, показав на що здатний заради неї, щоб зрозумів яка вона особлива.
Пройшов час... Вона зігрівається в чужих обіймах, чужі губи пестять її тіло, шепочуть красиві слова... Він - пише що досі кохає, не може без неї і просить повернутися, але нічого не робить щоб завоювати її серце знову, просто чекає... Вечір... на дворі прохолодно, під зоряним небом виблискує білий сніг. Вона сидить дивлячись у вікно, малює по склі, запотівшому від гарячого чаю, весну. Він бродить пустими, темними вулицями, з надією, що можливо вона буде повертатися ними додому. Ще один втрачений вечір, який вони могли б провести разом..., а замість цього ще одна упаковка випалених цигарок, захрипший і простужений голос, образа на цілий світ...пуста обгортка від шоколаду, мокрі повіки і новий статус в контакті "...я так хотіла тебе кохати..., а ти сам зруйнував наше щастя..."
(6)
