Воля... А в чім її помилка? В чім промах шансу на оновлення життя, що вона нам дарує? Так саме шансу, а не чогось більше. Адже як можна сподіватись на щось, не прикладаючи зусиль. Невже подобається коли хтось вирішує за вас? Звичайно, хочете бути страусами- ховайте свої голови в пісок, відсторонившсь від всього, і від своєї людності... а далі що? Та вам не зрозуміти... Ха- скажете ви... знайшовсь розумник що життя нас вчить. Та ні я не знаходивсь, я був тут завжди, як істина, як і цей черговий, пущений за вітром шанс. Ха, скільки в мене ще буде часу, щоб щось змінити... Так, у вас буде час, і можливість, але навіщо упущені всі, що були і є, чому безцінний час міняється на миті слави та мідяки, що десь дзвенять журливо у кишені? Не зрозуміти...
Чому скажи Ф о р туно , знову в ідвернулась ти од мене? Невже розплачуватись за щастливі миті доведеться проклинаючи життя? Невже не можна зачекати і просто жити, не нагадуючи собі про наслідки, просто радіти кожній хвилині... Чому жбурнула в мене камінь смутку та жалю, покинувши у полум,ї підпалених мостів? Де шанс мій другий, де? Ха... немає в тебе в планах піклуватися про смертних, прохання мої важать для тебе, що пил на мармурі колони. Знущаєшся і робиш ти підстави, щоб лиш розважити себе та світ виставою, та споглядати як цей дурень знову й знову побиватиме тобі покліни під час подач нікчемних. Зламала думаєш? Скорила? Ха, зі шкіри випнешся, та не зумієш ти цього зробити! Аж доки не спущу останній подих- не викличеш у мене ти покори, та й незмінюсь опісля. А ти спробуй, намагайся поставити підніжку, та ти нерозумієш одного- нескореному раз, опора не потрібна, бо крила за спиною несуть його услід за вільним вітром мрій та сподіваннь у краще.
А ти, осяйна музо, чому руйнуєш сьогодення? В чім завинив поет перед тобою, чим образив? Чи мало вслід тобі написаних поем, рядків що з уст злітають милозвучно? Чи може часу я для тебе шкодував, непіклувався, лаяв хоч би раз? Тоді чому ж слова мої ти відвертаєш, ці щирі дружбу, почуття, не кинувши у мене, не сказавши прямо, а просто камінь тихо підкотивши під поріг. Мовляв –на вдарся сам об нього. Невже на це я заслуговую? Ну а якщо і так, тоді навіщо це усе сказав тут зараз, для кого? Ну що ж я вдарився, а далі що? Що зміниться як виповниться твоя воля? Чи може ти неможеш все сказати так як є? Чи просто любиш споглядати за муками сміючись у долоню? Невірю я нікому і не змінюся у думках, що крила ангелькі ростуть й в дияволів... Не звірюся... та важко... досить важко переконати мозок серцю... Завжди він вважатиме його дурним, а воно скаже про нього – черствий. Можливо і так... можливо саме цей процес через століття назвуть душею... а поки що незнаю, неможу знати я цього напевно. Все ж поки ти не зглянешся на мене... не буде спокою тут, всередині єства мого.
Людяність... Так називав свої дії рицар, що йшов у хрестовий похід, намагаючись щось довести собі, переконати, а особливо тих, кому й без їх “ добра ” жилось чудово. Насправді він був просто вівцею в покорному стаді пастуха, а мотиви у них були різні... А чи багато в цьому стаді некерованих тварин моїх знайомих? Так, просто знайомих, хто йшовш повз шматованого вовками просто привітається, оповістивши про хороший день, чхавши на те, чи доживу щоб оцінити їх правдивість слів... А можливо є й такі що допоможуть, та не мені а тим же все ж собакам рванути більший шмат мене, як особистості... Життя то дивна річ, шукаючи довіри, наштовхуємось завжди на зневагу, а доброті тут протиставлена війна... Чому так- не зрозуміти, але в полум ’ ї хаосу жити легше- адже звикаєш і стаєш своїм та недоторканним серед тої течії руйнування... Це всетаки ті, в кого не знайшлось сил протистояти давно встановленій системі зла... Ті, хто зі швидкістю насолоджуючись пливе за течією, до того моменту істини, до того водоспаду, що враз тверезим робить всякого бовдура, та спонукає грести до спасіння... І як тоді хочеться повернути назад, то того моменту коли ще нездався, коли мав сенс, стимул для існування. Але ж знайдуться, я чомусь впевнений, що знайдуться ті, хто по при всі свої невзгоди та проблеми перш за все подбає про мене, чим і я готовий віддячити їм. Це мої друзі, та батьки. І я щасливий, що вони в мене є і не покидають ніколи, що завжди готові підтримати в скрутну хвилину, а головне щиро радіти разом зі мною... Хоча в таких відносинах зазвичай не заведено давати щось натомість, але віддавши частинку себе, щось заповнює її місце, збільшуючись у розмірах, і це приємно, це ще одна мета для мене...
Геніїв ніколи не розуміли... Їх думки та послання тлумачилися віками, кожен знаходив щось своє, читаючи, слухаючи, обдумуючи по декілька раз в їх твори, люди по новому бачили зміст, але ніколи в повній мірі не могли зрозуміти... Але я не маю права відноситись до їх числа, я просто міркуючий філософ, що не робить висновків, а лише спостерігає факти, ажде ми можемо вважатись великими, лиш тому, що стоїмо на плечах гігантів, що були тут задовго до нас... саме тому, я сподіваюсь, що хтось мене зрозуміє, що не дарма написані ці рядки, що вони внесуть та добавлять хоч каплину ясності в свідомість тебе, читача... адже такі думки дуже тяжкі для мене і тримати їх в собі не в силах ...
17 листопада 2009
(0)
