Під величчю вітру,того явища природи що приречене існувати вільно,покірно хилилась трава до землі,а гілки старечих дерев шанобливо опускали гілки,немов віддаючи поклін.
Зімкнулись очі,лише на мить,тільки на якусь частину секунди,а вже треба повертатись.Тіло рушило своєю дорогою,закутавшись у теплі спогади...Вона не забуде,в її серці,як багато річна квітка,живе цей спогад,лиш деколи ховається у глибину юної душі,а потім знову випливає,випливає як кораблик,як кораблик що тече по морю,так по морю,тому що розтікається з її очей.
Спомин,як літній вітерець заплітав її волосся,вливав у них свіжість лісу,вплітав аромати квітів.Та тоді не було холодно,вітер був теплим і ніжним,чи то доброта розсіяна з коханих очей так зігрівала.Чи то від його руки тепло ніжною хвилею охоплювало тіло,чи то любов гріла її,ні не така як сонце,воно обпікає,і не така як цей вітер,гулящий,та незалежний...ні,не така.-"Справжня"-зривається тиха нота з тонких губ,що кутиками піднімаються у посмішці.-"справжня"-повторює серце,що забилось частіше,чи то від болю,колючих осколків,чи від минувшого щастя.
Він був справжнім-запевнює себе-тільки він-підказує їй серце.Втягуючи повітря,закусує губу.Навіть повітря пахне ним,навіть небо нагадує про нього...
Дістаючи цигарки,бачить у мріях його образ,і жадібно охоплюе цигарку губами,так як колись торкалась його губ.У тютюновому димі її щастя,ним вона заповнює порожнечу у душі,що залишив,той прекрасний образ,по собі,ним вона затуманює думки і старається притупити біль спогадів...Так починається кожен день...
А лиш вечорами вона вслухається у тишу,у тяжку та страшну,і чує чує свою самотність що давно прикувала себе до неї.Та тиша страшніша будь якого звуку,тиша,що нагадує про самотність,про ту самотність,яка кожної ночі заколисує її на мокрій подушці
(0)
