Та все ж, мабуть, лише здається,
Що він життя моє оминув
І більш уже не повернеться.
Але я маю ще надію
Перемогти в бою нерівнім.
Життя сторінку я закрию,
Навік стуливши свої вії.
Може, хоч хтось мене полюбить
Коли-небудь і як-небудь,
Із сну тяжкого мене збудить,
Щоб придушити мою лють?
Але я вірю в свою мрію,
До неї знов і знов лечу,
Щоб відшукать оту надію,
Напитись нею досхочу.
Ніхто не злічить мої рани,
Бо їх немає в світі цім.
Ніхто не виведе з омани,
Залишусь в ній я назовсім.
То, може, смерть мене врятує?
Благаю, вбийте хтось мене!
Мене життя лише катує,
І скоро вже наздожене.
Не можу на людей дивитись –
Ні в очі, ані просто так,
Бо те, що може мені снитись,
Висить над ними, наче гак.
Думки нависли тягарем,
В моєму мозку переплівшись.
До них ходжу я козирем,
Отрути задля них напившись.
В останню мить мого безумства
Я буду удавати сміх,
Бо покидатиму все людство,
Уходитиму від усіх.
На тому світі я потрібна:
Мене зустрінуть – обіймуть,
На цьому ж світі я нерідна,
Тут скрізь я бачу каламуть.
Цей вірш писала – посміхалась:
Нема ні краплі глузду в нім.
Його забути намагалась,
А він мені з’явився в сні.
(0)
