Всередині все крутило і танцювало в очікуванні. Мучила тільки одна проблема—я тут нікого не знаю! Через хвилину проблема була вирішена. Тама була донька перукарки моєї мами. Оля зразу мну не сподобалась. Почала награно допитувать скікі мені років, де вчусь і якій в мну настрій. Типу такого був наш діалог :
--Привіт!—дівчина, ростом десь така як я, з нафілірованим волоссям сказала мені.—Я Оля!
--Угу,--„Боже! Куди я попала!”—Я Свєта. Пріятно.
--Мені чотирнадцять років. А тобі.
--Майже.
І я відвернулась. Тепер проблеми дві : вона і шо я тут нікого не знаю. От на горизонті з”явилась ше одна знайома на лице дівчина. Та вона ж в мене в школі вчиться!
А народ сходився. Добре шо не всі з села, є і з Ровно. Та он стоїть прикольний чувак. Тіпа репер чи шо... ну це ми виясним.
Ту дівчину з моєй школи звали Іра. Вона була на рік старша за мене. Це добре, буде хоть з кім пообшаться нормально. А Олю сплавить треба... тільки я вам цього не казала. Іра підійшла з мамой і з татом. Наші мами були знайомі між собою, ну тож живемо через двір все-таки. Це був так сказати шанс на те, шо відпочинок не буде такий скучний.
Супер. Приїхав поїзд. Плацкарт. Прощання з мамой і віва ля санаторій. Усьо. Всілися. Тут підійшла якась дівчина. Я думала, шо вона не відпочиваюча, а типу важата чи в супроводі їде. Я і Оля забили місце знизу, а Іра страх як боялась їхать зверху. Ну в плацкарті ви напевно їхали і бачили, як тама все влаштовано, а ні, то спитайте і я розкажу.
--Тут вільно?—вона спитала, показуючи на верхнє місце.
--Ну да, але ми в санаторій їдем, а ти куда?—це вже Іра відповіла.
--Я тож вобщєто...
Ми розговорились і виявилось, шо тій тьоті було всього то навсього п’ятнадцять років. Виглядала вона на старше. Іра вмовила мене перекочувать на верхнє місце, а сама сіла на низ.
--А я навпаки люблю їхати зверху,--сказала Мар”яна.
--Мені паралєльно. Тільки б не впасти...—сказала я.
Потім ми порозкладались і почався пір на вєсь мір. Шо мене дратувало в Олі так це те, шо вона не пила свою воду, а мою. Напевно це була моя жадність, але вона мені тоді не сподобалась. Я не дуже розбираюсь в людях, навіть часто помиляюсь в них, але тоді інтуіція мене не підвела.
Ми їхали вже десь дві години. Я дістала з сумки книжку С.Кінга і почала читать Історію Лізі. Обожнюю цю книжку, але вона впливає на мене як снодійне і я ніяк її не прочитаю. За рік я прочитала тільки половину))).
--Хтось з вас курить?—Мар”яна запитала раптово і всі з подивом на неї подивились.—ну? Я курю і не боюсь признатись...
--Я нє,--Оля сказала, як відрізала.
--Я так собі,--але по Ірі було видно, шо вона веде загульну жизнь. Я тоді чомусь так подумала.
--А ти?—Мар”яна подивилась на мене. Я тоді нікому з них не довіряла і сказала, що не курю. Навіщо я тоді збрехала? Напевно, тому що думала, шо коли приїдем додому, то Іра все розкаже. Сама собі дивуюся.
Вже була глуха ніч. Ніхто й не думав лягати спати, але дядько, який нас супроводжував, прийшов і сказав:
--Дівчата, постіль всеодно розстеліть.
Ми його послухали. Спочатку ми з Мар”яной постелили зверху, вляглись і постіль почали стелить Іра з Ольой. Коли я за цим спостерігала, то були помітні дві протилежності. Оля напевно стелила за собою ліжко сама і без проблем заправила постіль і тут. А от коли я дивилась, як це робить Іра, то подумала, що ліжко їй застеляє мама. Не знаю чому, але інтуіція знов мене не підвела.
--Можете спускаться,--сказала Іра, коли таки приборкала неслухняне покривало.
Ми злізли, а точніше сповзли. Мені стало трохи зле і я сиділа нерухомо. Ненавиджу свій організм. Мене чомусь закачує в самі непідходящі моменти. З кожною годиною ставало все жаркіше і не знаходилось тем для розмов. Світло погасили і де-не-де блякли лампочки.
Я полізла наверх до себе і старалась розібратись на якій сторінці я востаннє читала Кінга.
--Які дівчата...—до нас пришли знайомитись пацики. Їх місця були через стінку від нас. А чувакі нічьо так. Якийсь сказав, шо його звали Макс. Ше когось Назар, когось Андрєй. Коли вони пришли, то мені здалось, що їх було багато, але коли вони посідали, то оказалось, шо їх було тільки троє.
Штук намбер ван. Його звали Макс. Смуглий. Накачаний. Темне волосся, карі очі.
Штук намбер ту. Його звали Назар. Високий. Білий, як сметана. Підкачаний, але не дуже. Блондин. Голубі очі. Ну прям мєчьта...
Штук намбер срі. Його звали Андрєй. Не дуже високий. Смуглий. Зовнішністю змахував на єврея, бо волосся було темне. Мажор. Батя депутат.
Почали шось говорить, але мені було паралельно. Сиділа читала книжку і тільки інколи дивилась вниз. А от Мар”яна не замовкала. Іра сиділа і тільки сміялась з їх жартів. Карочь скучно. Потім вони пішли. Я перелягла головою до вікна і думала шо засну. Але сон мене не брав.
Пересіла на низ, на Ірине логово. Поговорили про екзамени, які вона вже здала. Мар”яна пішла до пациків. Хотіла влиться до них в компанію чи шо... я просто напросто досі не розумію її психологію. Ще виграла в Іри в карти і в шашки( я взяла з собой маленькі дорожні шахмати на магнітах).
В той вечір вона подумала, шо я зубрілка, бо взяла з собой книжку. А коли я сказала, шо не курю, то її думка утвердилась. Зараз вона про мене далеко не такої думки.
Згодом всі заснули. Навіть Мар”яна перестала говорить з Назаром і поспала аж три години. Зранку всі заметушились, бо поїзд був в Одесі. Ми пів години їхали якимись трущобами.
--Подивіться направо. Яке дизайнерське рішення! Розвалюха,--це я... з своїми, як дехто думає, тупими шутками.—а тепер вашу увагу привертає та будівля зліва. Як не дивно, але це теж розвалюха! Бугага...
Ми приїхали в Одесу і всі повиходили з сумками. Часу було в обмаль і на висадку дали дві хвилини. Мені здавалось, що я щось забула, але то мну просто показалось.
Потім відсіяли старших і молодших. Я попала до перших. Мене мучило питання: як туди взяли Олю? Ну да ладно. Вона весь час біля мене тусувалась. Як же вона мене харила... бр-р-р.
Малі поїхали автобусом, по жарі. Ну а ми маршруткой. Ті всі їхали з важатими, а ми з організаторшой.
Коли зашли, то Іра сіла з Мар”яной, а мені пришлось терпіть компанію Олі. Думала, шо вмру. Ззаді сиділи якісь чувакі. Один з них ток хлопець-репер.
Ми там про шось з ними поговорили. Вони поприкалувались з Олі. Мол скікі тобі років. Та ти так молодо виглядаєш. В присутності хлопців, як я поняла, вона вела себе так, як я класі в п”ятом, може в шостом. Дітьо-дітьом.
А ще, організатор сказала, шо під нами будуть жити діти з Росії. Я просто вже не помню з якого вони були міста. Карочь це не відіграє ніякої ролі. То вона нас попередила, шоб ми не закідували їх кефіром і шоб не наривались, бо вони спортсмени. Вона була рускоязичной і говорила страшним суржиком.
Приїхали. Я думала, шо ми приїдем раніше. Ага. Не тут то було. Автобус стояв і всі пішли на обід. Мама казала, шо там будуть добре годувать. Не тут то було. Вам цікаво чим ми там пообідали? Чаєм і ложкою пюре. Все решту було неможливо їсти. Оте, шо назвивалось рибой було завалено цибулею, фу. А на перше був якійсь кончений борщ.
Піднялись на третій поверх. Розселяють. Ті, шо з Ровно направо, всі решта наліво. Ну Маріша і нагла. Стала біля нас, хоча сама була з Дубно. Її попасли і поставили біля них.
Кімнати були трьох мєсні і чотирьох мєсні. Важаті не хотіли заселяти мене, Іру, Олю(бр-р-р) і Марішку разом. От скоти. Ну але ми їх таки вмовили.
307 кімната. Наш бичатник. Цю цифру я ніколи не забуду. Я не знаю чи ви помітили, але я її вже вводила в деякі свої твори, ріот бой наприклад... і ще одне. Мар”яна з цього твору не має ніякого відношення до тієї Мар’яни з ріот боя. А тепер продовжимс.
Вселили-таки нас разом. Почалась друга стадія відпочинку. Знайомство поблище. Маріша провезла з собою п’ять пачок тонких сигарет. Мол найближчий тиждень забезпечені. Іра сказала, шо десь поблизу є базарчик. Ми й не підозрювали, що він через дорогу від нас. Ми ще не освоїлись от і все.
Оля почала викладати косметику. Доречі наша кімната була сама просторна. За законом підлості на чотири людини три тумбочки, два стільці. Добре, що хоч чотири стакана...
Зайшла важата...
--Дівчата, треба, щоб ви здали по гривні. Це на випадок, якщо поб’єте стакан.
Вона була кучерява, років десь під сорок. Потім ми дізнались, що вона викладає танці в Подоляночці, мутить з важатим. Він доречі був качок. Років під тридцять. Короче він був молодший за неї. Було ще дві вожаті. Одна вчитель англійської мови в Здолбунові. Приїхала з сином. Мені запам’яталось її каштанове, фарбоване волосся. І ще одна вожата—строга. Ми так і не дізнались як її звати. Приїхала з донькою. Низька, худа, явно в розводі.
Оля порозкладала свою косметику так, для краси. Коли я запитала нащьо, то вона налилась румянцем і сказала, шо просто так. Як вона мну харить! Там було зеркало в дерев’яній рамі з поличкою, куди ми поскладали всі „туалетні принадлежності”.
Так все почалось. Попереду було дев’ятнадцять днів. Чи десь так. Я це мутно помню. Опишу вам основне.
В перший же день Маріша підійшла з Ірой і попитала чи я буду з ними бухать. Тоді вони ще досі не входили в мій круг довіри. Я просто сказала, шо скінуться, то скінусь. А от чи буду бухать то подумаю.
--То скидуємся по тридцять гривень.
Ми троє(я Іра і Маріша) взяли з собой на „відпочинок” приблизно однакову суму—триста грн. Ну непогано, правда? Але от по тридцять гривень зажирно. Ми це усвідомили, коли сосали пальці під кінець того самого „відпочинку”.
--Добре. А ви самі підете?
--Да. Оля, ти з нами скідуєшся?
--А по скільки?
--По 30...
--Е-е-е. Ну я з собой тільки сорок брала.
Всі були в охує. Дурне дітьо. Вона тоді потратила всі гроші на єрунду. Ну але про це пізніше. Шо ми її годувать за свій щьот будем? Робить нема шо!
В перший день нас повели на ліман. Там було води по коліна і в мене не було бажання туда залазить. Шо я моря не бачила? Іра і Мар”яна притримувались такої самої думки. Оля дура полізла в воду. Мені тоді було так хєрово, шо я присіла на березі. Траванулась чи шо...
Коли вертались, то я думала, як уйти подалі від той пришибленой Олі. Вона не сподобалась і Маріші з Ірой. А мені тошніло. Температура. В мене так кожен раз коли я їду на море. Переміна клімату творить чудасії. Йшла в комнату як йожик в тумані.
Ввечері були без бухаря. Вони не знайшли магазин, де б їм продали пиво. Вийшла заборона продавати підліткам пиво в радіусі кілометра від санаторія. Це нас хлопці просвітили. Вони приходили кожен день по декілька разів і об’їдали нас. Ну обпивали тоже. Згодом нам це набридло і хавчік з водой пришлось ховать під ліжка і по сумках.
В першу ніч вони пришли, не знаю на що вони сподівались. На секс? Бугага. Принесли пиво. Двохлітрове. Вже не знаю де вони купили його. Ну хоча вони виглядали так постарше, то їм цілком могли продать і без документів.
Оля ващє дітьо. Мар”яна зажигала з Андрєєм. Іра жжот з Максом, на нього казали Макідон. Мене Саня припахав робить йому масаж. Говорив шото, шо в нього крива спина і те де. Оля сиділа і зляканими очіма дивилась, як Іра лижеться з Макідоном. Какоє вона дітьо. Особливо коли кричала Кірішам знизу : „ Ей, ви!” або „Мальчікі!” і після цього смивалась. Ми тільки дивились на неї з огидою. Було десь три ранку. Макєдону захтілось погнать з Олі.
--Оля...
--Шо?
--Постав будильник на три десять.
--Але вже три сорок.
--Ну постав. На три десять. Поставила?
--Поставила.
--Оля... ти шо дура? Вже три сорок!
І всі ржали. Всі окрім неї. В той момент, вона напевно зрозуміла, шо вона лишня. Пройшло ще десь пів години. Макєдон знов за своє. Оля вже засинала.
--Оля...
--Шо ти хоч?—вона напевно злилась на нього. Ох дітьо-дітьо...
--Де ключі від танка? Я ж тобі давав.
--Відстань. В мене нема. Які ключі?
--Харош гнать. Нам пора їхать! Давай ключі від танка.
Всі втіхаря ржали і давились сміхом в подушку, але на неї дивились з серйозним виглядом. Мол, Оля, ключі ж в тебе були. Всі почали підключатись до прикола і по черзі питали де ключі.
--ну де ключі від танка? Ми запізнимся...
На наступний ранок важаті отчітували нас і ще одну дєвчьонку-селючьку(звіняйте за грубість) про безпечний секс і шо так легко залетіть. Тут маріша не витримала:
--Та ви шо думаєте, шо ми там сексом з ними займались?
--Ну я так не думаю, але ви повинні знати...—сказала важата, яка викладала танці. Трохи тоді розгубилась від такой бурной реакції.
З того дня вожатий закривав нас на ключ. Сусідню кімнату також, бо балкон був спільний і ми могли вилізти тудою чи хтось міг залізти до нас. Ну подумаєш... попасли, шо хлопці виходять зранку з нашой кімнати... подумаєш два літра пива на столі стояло. Ну шо тут такого? Ми ж не в дитячому садку...
Ну да ладно. Ми сиділи після сніданку і я складала список того, шо треба купить. Вожатий оголосив, шо нарешті поведе нас на ринок. Він був за два крока. Треба було просто пройти футбольне поле і перейти через дорогу.
--Нам треба якісь фрукти купить...—я сказала тіпа мислЯ в слух.
--Може якісь нектарини... і давайте купим винограда,--сказала Іра.
--Давайте кавуна чи диню.
--Ше тре купить пюре! І кіпятільнік.
Пюре—це наша основна їжа. Більше нічого їстівного тама не було. Ми ним снідали, обідали і вечеряли... вошім жиди тільки ним.
Ми обговорювали харчі життєво необхідні. Їсти шото в столовій було неможливо. Ми туди ходили, шоб випить чаю і свиснуть хліба з кухні. Все... а от Оля їла як навіжена. Якось Маріша з Назаром, а вони сиділи біля Олі, насолили їй їжу. Да так, шо на її порцію рагу пішло дві сільнички і одни перечниця. Маріша взяла на кінчик язика і вся скривилась.
--Фу....—вона вичавила з себе тікі це. Я не ризикнула спробувати. Ще за нашим столом сиділи три дівчини з сусідньої кімнати.
Скажу, що дві з них були нормальні, а третя пришиблена. Якась така заторможена-приторможена. Я не згадаю вже, як їх звали. Ну але це не важливо. Не має значення.
Коли прийшла Оля, то я думала, шо вмру. Коли вже не могла стримати сміх, то відверталась або робила вигляд, що п”ю чай. Іра сиділа біля мене і робила так само. Я помітила, шо всі зараз задушаться і розкалала тупий анекдот. Це дало шанс всім висміяться.
Кожен вечір нас збирали вожаті шоб зробить якісь оголошення. То конкурс, то пакость. Того вечора говорив вожатий :
--Сьогодні в нас нововедення. Буде процедура під назвою „Коврик”. Якшо ви зробили якусь пакость, то вважайте, шо ви вже там.
Ми були там і не раз. Привикаєш... То за пиво, то за п”ять пачок сигарет. Одного разу за те, шо Оля настукала вожатим про пересолену їжу. Главне сказала, шо це ми троє. І я мало не забула. Вона від нас відселилась. Переселилась в якійсь бичатник до селюків, вибачте за грубість. А до нас вселили баригу Катю... ох і прогнали ми з ней під кінець „відпочинку”.
Іра з Марішой поміняли про мене думку. Коли я осушила стакан пива Мар”яна спитала :
--То ти не зубралка?..
--Ти шо гониш! Ясно шо нє.
--А ми то думали,--сказала Іра,--шо ти якась дура.
--Ну спасіба за правду. Та ясно шо я курю і бухаю.
Ну нащьот „курю” я трохи переборщила. Я курю дуже рідко і то, якщо дуже-дуже паршиво на душі. Це коли їдеш кудась на „відпочинок”, то повна свобода. А вдома радакі можуть попасти...
Я провела чудово час. Наче подорослішала. Ми здружились і навіть не було бажання їхати додому.
Останні вечори. Сидим сосем пальці. Грошей майже не лишилось. Мене послали з графіном в столову. Там роздавали кефір по вечорам. На шару, то чо не взять. Ну я набрала там півтора літра. Сидим думаєм шо з ним робить.
На сонці ніхто не згорів, обмазувать не будем. Пить не хочеться... залишається одне. Вилить той кефір Каті в ліжко. Добре шо її не було. Маріша оператор—знімає все на мобільний. Іра лєвий глядач—стоїть давиться сушкой(єдине шо ми могли собі дозволити тоді) і рже. Ну а я виконувач брудної роботи—стою і ллю їй той кефір під тонкий матрац. Ну там на ліжку було два матраци—товстий і тонкий.
Пройшло дві години. Ми розказали про те пацикам і вони, коли заходили в кімнату, то казали, шо чогось кефіром воняє.
Зранку нас на ковріку відчітували за те, шо Катя проснулась в калюжі кефіру. Коли вожата говорила, то я думала, шо вмру. Мене так проперло, шо це ващє. Ніколи такого не було. Іра тоже—ледве стримувалась! Як вчора це все пам”ятаю.
Під кінець в нас не було ні грошей, ні бухла, ні курива. Нашкребли десь двадцять гривень. Купили горілку(ми українці!). Дали сухий пайок і впєрьод додом. Наш від”їзд додому був полегшення для вожатих. Вони з нами намучились. Свята трійця...
Все... приїхали в Одесу. Сіли в поїзд. Поблище до туалету. Подалі від вожатих. Ми купляли водку на трьох, а бухав весь вагон. Маріша налила мені трохи в одноразовий стаканчик. Бля... як воно мені дало в голову... це єдине, що я помню. Бо далі я прокинулась зранку. Через п”ятдесят вісім хвилин ми розпрощались. Добре я все таки відпочила.
Пролог.
З Ірою я і досі спілкуюсь. Вона завжди одна з перших читає мої витвори і вони їй навіть подобаються. Мар”яну я не бачила з того часу. Вітала з ДН. Ну там переписувались смс і все. Якшо чесно, то я б хотіла побачити Олю. Погнали б з ней... і Катю напевне теж. Тільки не погнати, а вибачиться. Саме так. Вибачиться. Мені її тоді було так жалко. Нікому не побачала б прокинутись в калюжі зіпсованого кефіру. Все так само...
Кінець?..
(2)
