Стираю малюнки на вашій білизні.
Ті фарби, що вранці побачу в калюжі,
Сподобались надто, а може й не дуже.
Не вголос, а тихо, почую хропіння,
Ті звуки згубили ваше терпіння,
Тремчу й зеленію, бо, може, не скоро
Червоною стану, я чорна потвора!
Пошкрябаю гострим пером ваші двері,
Оглухну від скрипу в чужій я оселі,
Червоними плямами капаю вуха,
Проріжуться зуби мені замість слуху.
Вже біля дев’ятий гіркий візерунок,
Червоний пісок, то мій людям дарунок,
Я вийду з кімнати, де чорне ще небо,
Подалі від дзеркала, надто – від себе.
Спішу не потрапити в нову халепу,
Такі кольори не полюблять дурепу,
І з нафти у кров - не машини й не люди,
Відтінки не зміняться, краще не буде...
Питаєш нас хто ми? Самі якби знали!
Чи колір, чи кров, чи земля під ногами,
Крізь нас не пройдуть електричні потоки,
Вже майже не чорні, червоні лиш трохи…
(0)
