-Ну, Лайка. Не балуйся, дай-но лишень пройти до порогу - сказав дідусь. - Валя, ану глянь, чим в нас є погодувати мале щеня.
-Зараз в дім зайдемо та вже подивимось що є. Дай лишень речі поставити та роздягнутись а потім щось йому винесу.
Я швидко скинув свої черевики та миттю набрав собі стакан води, випивши який, я задовольнив свою спрагу і, склавши речі на стілець, сам того не очікував, як проваливсь крізь простирадло і зразу ж заснув.
Я, як завжди, прокинувся у ліжку догори ногами, промені сонця гріли мене крізь стару фіранку. З кухні до мене дійшов запах щойно приготованих млинців. Я впізнав його, відчувши запашний аромат вершкового масла, яке, певно, пливло по пательні з краю до краю, залишаючи за собою молочний слід. З іншої кімнати було чутно повідомлення по радіо: "На годиннику сьома година. Доброго ранку країно!", а після цього прозвучав уривок варіації пісні "Реве та стогне Дніпр широкий". Першим, що мені кинулось в очі, коли я вийшов з-за дверей - картина, яка висіла над столом у вітальні. Здається вона тут була ще з давніх-давен, бо я не пам'ятаю, коли її туди повісили. На картині була ваза з яблуками і підпису її я ніяк не міг розібрати. Кімнату осяяли промені сонця через вікна у залі і склалось відчуття теплоти і затишку. В кухні була чутна розмова двох, коли я повернув за ріг дверей, за столом вже сидів дідусь і розповідав про події в сільському технікумі за минулий тиждень. А через хвилину він раптом перемкнувся на іншу тему і сказав, що треба напувати Зорьку і заглянути до худоби перед роботою. Бабуся підтримувала розмову, іноді відволікаючись на кухонні справи. (Зорька - кінь, якого я пам'ятаю ще змалку. Змалку я з дідусем рушав на возі то на город, то на "Дальній восток", то до фазенди (Так він називав городи, які були в інших кутках села). Та що там, я й сам через деякий час навчився управляти віжками і контролювати її рух. Одного я тоді не навчився - розпрягати її. Коли вже наступав вечір я з цікавістю спостерігав за процесом, але як не намагався запам'ятати, щось все одно пропускав мимо очей і заплутувався остаточно.)
-Доброго ранку, онучку - сказала бабуся.
Дідусь лише повернувся до мене, обпершись рукою об коліно і з цікавістю подивився, наче хотів сповістити гарну новину. Я побажав їм доброго ранку і сів до столу. Я зрозумів, що це будуть чергові найкращі три місяця літа для мене.
На сніданок дійсно були млинці, а до них смородинове варення, яке, наче, світилось від сонячного світла. Дідусь поснідав раніше і тому пішов збиратись в технікум (Він працював викладачем механізації тваринництва. Дуже клопітким заняттям було вчити студентів, і одночасно брати участь у колективній роботі навчального закладу, а окрім цього ще й поратись вдома). Млинці були ще смачнішими ніж завжди. Я смакував ними з таким задоволенням, з яким не смакував би найкращими солодощами світу. Бабуся лише дивилась на мене з любов'ю, підперши рукою голову, і посміхалась, коли я ненароком обмазував підборіддя у сметану. Не з'ївши останній шматок, я подякував за смачний сніданок і миттю взяв у руки слухавку старого радянського телефону і зразу ж почав набирати номер. Коли я дочекався, поки на іншій лінії хтось візьме трубку, то вже побачив дідуся в чорних класичних штанах, сіро-білій сорочці та темно-синій краватці на ній. В руках у нього був дипломат, в якому він зберігав підручники і посібний матеріал. Він виглядав досить радісним, поцілував бабусю у щічку, сполошив рукою волосся на моїй голові та вийшов через двері. Нарешті, хтось підійшов до телефону і відповів мені:
Слухавку взяла жінка. То була ненька мого друга.
-Доброго ранку, а Влад вже не спить?
-Доброго ранку. Це ти, Вітасю? Він зараз у бабусі, вчора гуляв та й не помітив як там заснув. Подзвони туди, може вже й прокинувся.
-Дякую. До побачення - сказав я і поклав слухавку.
Після цього, не обмірковуючи, я набрав ще один номер і хтось зразу ж відповів мені. В слухавці я почув дитячий голос.
-Це хто?
-Привіт, Владос (так я називав Влада), це я, Віталік! Я вчора вночі приїхав у Березову Рудку. Будеш гуляти?
-Віталік! Кльово! Звичайно ж! Я зараз маю йти в церкву, а потім зразу ж до тебе. Давай зустрінемось о 10-й годині біля каменя.
-Добре, прийду туди на 10!
(Камінь - це місце, де була розташована велика бетонна брила. Це місце знаходилось біля котельні і зранку, коли ми приходили з Владом до того місця, там нікого не було. Лише в суботу хтось з нашого краю йшов на базар, але загалом це були старці чи бабусі.)
До десятої години ще залишалось дві години, тому я вирішив прогулятися парком уздовж стадіону. Надворі була дивовижна погода. Світило ранкове сонце, небо було синє, як цвіт незабудки і було чутно, як щебетали птахи у віддалених зонах парку. Цей дзвін доносився аж до краю і було любо ходити по стежках під спів солов'їв. Я був вдягнений в шорти і майку, тому зразу відчув вранішній холод і старався шукати місця, де світить сонце щоб хоч трохи зігрітись. Я дійшов до Співочого поля, де, зазвичай, проводилися концерти, коли хтось приїжджав до села чи планувалися збори літературних діячів. То тут то там промені сонця протинали крони дерев і пробивалися до низу і, здавалося, наче вони намагалися зігріти ранкову холодну землю своїм світлом. Мені стало сумно ходити наодинці і тому я звернув на стежку, що веде до території технікуму. Ішовши по алеї, я ще здаля помітив як студенти квапилися на першу пару, тому коли я дійшов до пам'ятника Шевченка навколо вже майже нікого не було. Лише хтось їхав на велосипеді на колекційне поле.
Я оглядав стенди які стояли вздовж дороги до головного корпусу і на них всіх можна було прочитати перелік рослин і дерев які були в наявності у парку. Піднімаючись по ступенях угору, я вітався з малознайомими мені дорослими людьми і старався швидше піднятись на 3-й поверх. В коридорах було так тихо, що можна було б почути як комар дзижчить. Почалась перша пара, а я вже був біля кабінету механізації. Мені цікаво було послухати про що розповідає дідусь своїм студентам тому я, ставши під дверима, чув про станки і агрегати, механізми і деталі, інструкції і схеми і навіть про машини, які використовуються у сільському господарстві. Коли я снував з одного кутка до іншого, голос в аудиторії замовк і хтось підійшов до дверей. Я вже думав сховатись, щоб не заважати, але двері відчинились і на фоні здивованих облич студентів з'явився силует. То був дідусь Міша, який певно почув кроки за дверима і подумав, що його колега прийшов на роботу. Певно хотів щось запитати. Він побачив мене і запросив до себе в аудиторію. Мені було трохи соромно з-за того, що я перервав пару, але викладач нічого мені не сказав і навіть ще з більшим ентузіазмом став пояснювати студентам схему якоїсь машини. Студенти іноді відволікались на мене і посміхались, бачачи розгублене дитяче обличчя. Так я просидів всю пару і з цікавістю вивчав предмет разом з молоддю. Мені ні на хвилину не було сумно. Я вважав, що, напевно, дуже класно вчити такі серйозні предмети і розбиратися в таких складних речах, тому навіть сам намагався завчити хоча б одне розумне речення, вживши якийсь технічний термін.
Коли пара вже закінчилась і студенти вийшли з аудиторії, ми з дідусем пішли в буфет, поки дідусь говорив з працівником за прилавком, я роздивлявся навколо як молодь збиралася купою і за обідом планувала майбутній матч на старому стадіоні між групою механіків та агрономів. Я так захопився їхньою бесідою, що ледве почув як дідусь звернувся до мене. Я повернувся і побачив цю найщирішу посмішку, і очі сповнені чимось найріднішим і безмежно спокійним. Він нахилився до мене і простягнув кульочок з пиріжками всередині. Я дуже зрадів такому гостинцю і зразу ж взяв один і почав їсти. Ми направились до лавки щоб трохи перекусити. Пиріжки були з ліверною начинкою і саме в той час дуже смакували. Дідусь також пообідав зі мною, після чого подивився на годинник і мовив, що він має працювати (На годиннику було 10:07). З цими словами він взяв свій дипломат і пішов до входу в технікум. Я посидів ще хвилину, а потім згадав, що мав зустрітись зі своїм другом і миттю чкурнув до каменю через "тренажери".
(Тренажери, це місце, де я в чотири роки познайомився зі своїм кращим другом Владиславом. Ми були знайомі лише в дитсадку, але в один день якимось чудом ми зустрілись на полі з тренажерами і волейбольним полем і через деякий час назвали його "тренажери". Через декілька років це місце називати тренажерами почали всі. Той день був світліший за сонце, хоча й час вже перевалював за третю годину дня. Я дійсно не пам'ятаю який діалог між нами тоді зав'язався, але гадаю, то був один з найвизначніших днів мого життя.)
Я щодуху біг навпростець через невелику посадку і коли перетинав стежку, яка вела повз неї, ледве не збив листоношу з велосипеда. Щоправда вона встигла вчасно загальмувати і зупинитись. Я вже чекав як вона накричить на мене, але жінка лише засміялася і сказала, щоб я пильнував рух на дорозі наступного разу. Я вже добіг каменю і нікого там не знайшов. Засмутившись, що друг мене не дочекався і пішов мене шукати, я хотів було подумати як краще вчинити, щоб не розминутись з ним. Але тут хтось підняв галас на шовковиці позаду мене.
На нашому краю на приміті було всього три шовковиці. Одна знаходилась прямо під котельною, друга на за рогом, як їхати до сільської ферми, а третя аж біля студентського гуртожитку. То була біла шовковиця, вона знаходилась біля смітнику, тому туди ніхто не ходив і всі діти з нашого кутка вдосталь наїдались чорними ягодами з перших двох шовковиць.
Коли я повернувся, то побачив, що Влад сховався від мене і вирішив мене налякати, знаючи який я ласун і як я полюбляю різного роду фрукти і ягоди. Але я довго не підходив до самого дерева і тому він просто не витерпів і покликав мене.
"Залазити на дерево легше, ніж потім з нього злізти" - сказав він, намагаючись спустити ногу то на одну гілку, то на іншу, але так як йому не вдавалось знайти безпечний шлях з однієї сторони, він пробував злізти з дерева з іншого боку. Пройшла буквально хвилина і мій друзяка таки подолав височінь і спустився на землю. Ми обнялися з ним, бо не бачились близько п'яти місяців, і шмигнули назустріч пригодам. За весь день ми встигли пограти в хованки з сусідськими дітьми біля кафе "Березоворудчанка", шпигувати за незнайомими людьми з іграшковою зброєю, помандрувати в парку, повернутись до вежі біля котельної, пограти в футбол на стадіоні, побродити по маєтку Закревських, і сходити в музей до бабусі.
На вулиці було дуже спекотно і коли ми зайшли до приміщення музею, то відчули себе у раю. Температура в приміщенні була близько п'ятнадцяти градусів по Цельсію і якщо зрівняти її з 30 градусами на вулиці було дуже і дуже комфортно потрапити в охолоджене приміщення. Ми пройшли першу кімнату і коли зайшли в коридор, то аж в самому кінці за своїм столом працювала бабуся. Ми підійшли до неї щоб попросити погуляти по музею:
-Бабусю, можна нам з Владиком пройтися по музею?
-Ой - радісно промовила бабуся - Владічок, Віталічок! Дітки, звичайно ходіть дивіться!
Ми радісно попрямували зразу в ту кімнату, яку відвідували в першу чергу. То була кімната бойової слави і ми, зайшовши в неї, в першу чергу дивились на панораму "Бій в урочищі Шумейкове". Для нас війна в той час була лише якимись спецефектами в зарубіжних бойовиках і ми не розуміли справжньої трагедії цього слова. Ми, такі малі, сиділи на килимі і задумливими очима дивилися на фрагменти панорами і нічого не розуміли. Для нас це були напів-якскраві фарби упереміш з німими емоціями, які, насправді, були зовсім не німі. Я згадую часи мого дитинства з великою радістю, коли я з ранку до вечора проводив час на своїй батьківщині з своїми друзями та рідними. Зараз це лише спогади. Вечірні спогади які час від часу крають моє серце.
Я не пам'ятаю як тоді попрощався зі своїм другом. Наче ми з ним ніколи і не прощались, певно знали, що завтра буде новий день ще більш яскравіший і завтра ми знову зустрінемось біля каменю. У цей вечір я прийшов дуже стомлений і повечерявши з дідусем та бабусею сів з ними дивитись телевізор. Дідусь завжди сидів у кріслі ближче до дверей його спальні, а бабуся на дивані. На дверях дідусевої спальні висіла гітара і я часто мріяв навчитись грати на ній свої улюблені мелодії. Але в той момент у мене не було бажання. Дідусь, як завжди, попросив принести "холоднячка" (Звичайна вода набрана не на кухні, а у ванній кімнаті, там вода була значно прохолодніша і краще втамовувала спрагу)і коли я приніс дідусю води він з насолодою випив її і, подякувавши, віддав мені стакан і продовжив дивитись телепередачу.
Я так хотів спати, що пішов у дідусеву кімнату, ліг на ліжко і через вікно став дивитися на зорі. Вони були далеко від нашої планети і все ж світились так яскраво, наче до самого неба прикріпили мільйон ліхтарів і ввімкнули їх одночасно. Мені було добре як ніколи. Я проведу все своє літо тут, кожного дня відкриваючи нові і нові загадки цього села, а разом з цим буду почуватися як вдома. Після цієї думки я так непомітно заснув, що мені здалося наче мені приснилися ті зорі і я дивився на них крізь заплющені очі.
На цьому й завершився один із моїх червневих днів. Один з найсвітліших днів. Один з найкращих днів. Цей день закінчився.
(0)
