Чому не можна просто забути? Чому не можна відвернутися і піти далі? Ні! Треба стовбичити на одному місті і згадувати, згадувати, вивертати себе та показувати своє єство. Мовляв, ось мої легені, тут залишилася крапля нікотину від вівторка. Зачекайте, зверніть увагу на мій шлунок, тут мала бути дірка від шлункового соку, коли я мучила себе голодом в знак покарання. Ой, а що це? О, я ж зовсім забула, це ж печінка! Цей експонат мого "потворного" музею поки що страждає тільки від мого нахабства. А серце. До речі, де воно? Ой... здається я щось забула...
Пройдіться по вулиці, по-зазирайте в очі цих людей. Ви побачите там те ж саме що я вам розповіла. А чому б ні? Вони такі самі, їм так як нам боляче, їх нудить від власних вчинків. Не усіх звісно, але більшість. То чому в них не може бути таких самих проблем?
Хоча, знаєте. Я вас ненавиджу. Ви дурні, потворні створіння, які ламають життя мільйонам, що не бажають бути схожими на вас! Ви нищите тих хто зовсім не схожий на вас, не задумуючись про наслідки, відчуття та можливо декотрі риси характеру які вичерпали свою придатність у вашому суспільстві. Я вас НЕ-НА-ВИ-ДЖУ! А ви охоче можете розділити це відчуття між собою, та залишити мені найсмачнішу частину пирога - споглядання за вашою смертю.
А тепер краще сховати свій далекий малюнок ваших скривавлених облич, та на хвилинку зазирнути у свій мозок.