висить колиска в холоді
і плач дитини відбиває по скелі,
навкруг лиш лиця бліді, невеселі.
Раніше ж кожен був людиною,
та прийшла біда страшною годиною.
Скажені очі вип'ячують з орбіт,
через скло розбите навколишній світ.
Хотілося б повернути все назад.
Нема можливостей, відрад, порад
і нікого поряд, тільки світло вдалині,
холодна сльоза тече по щоці.
Голос жорстокий загрожує вбити,
в пастку смертельну тебе заманити.
Живучи несвоїм життям,
інколи так хочеться вірити снам.
Про те що добре все насправді,
про те жо жити довго мав-би,
про друзів без сталевого бар'єру
і без лікарні- дикого воль'єру.
Ти такий особливий один,
але реальність твоя- це дим.
Не в змозі розібратися в собі,
з думками знов на самоті...
Очі закрити, не бачити,
самому собі пробачити.
Колючий дріт морозить, судомить,
в голові, наче мозок тебее відсторонить .
Довкола лікарі суворі грубі,
відчай і біль помножені в кубі.
Але ніхто більше не чує,
все це лише тебе стосує.
Епілептичний приступ раптово,
знову не пам'ятаєш нічого.
Невинна свідомість-сяйво душі,
індивідуальність крають ножі.
Без сили щось змінити,
невдіяти, спинити,
в полоні свого тіла,
воно тебе убило.
Думати напевно,
гадати даремно.
Що робив не так?
Невже з Неба знак?
Бо не помітили сигналу,
та зло не розпізнали.
Так очі тихо погасали,
якби ж хочаб правду знали.
По вулиці блукаючи своїх думок,
невідкриваючись нікому, уста на замок.
Забуті навіщо, покинуті на кого?
Лишається тільки молити Бога...
А ми ховаємось за ярлики суспільства,
розмов багато, та не дійства.
Ми сидимо у "бункері" своєму.
Вразливими непомічаючи стаємо...
(2)
